безгрішна


ти в моєму серці
неначе піснею живеш
яка із грудей рветься
я не співак, та все ж..
ця пісня почуттями
наповнює мене
споює до безтями
сльози з очей жене.
наповнене любов’ю
серденько мені любе твоє
любов до уст твоїх від серця з кров’ю
проходить і
словам життя дає.
бо ти даєш мені нову надію
і витягаєш сумнів весь
як без вогню без тебе просто тлію
як без дощу без тебе сохну теж.
прийшла в цей світ ти із любв’ю
добро по світу сієш ти
внушаєш віру і здоров’я
і шлях покажеш до мети.
ти розгорнула в небі зорі
і показала далечінь
мені сліпому і низькому
ти від пекучого зла тінь.
ти в моїм серці світла зона
яка і гріє в ньому кров
ти перетворюєш просте в узори
я переконуюся в цьому знов і знов.

сповзаєм ми з самого краю


ЕХ! Відшукати б центр!
Й намацати тепло!
Не впасти щоб і з голоду не вмерти
і щоб в душі хреново не було.
Сповзаєм ми з самого краю
і вітром витираємо лице,
на закордонні щастя заглядаєм –
ми хочемо відчуть на собі це.
Щасливі миті тихо закопали
і коло бід запалюєм свічки
щоб нас жаліли й гроші висилали
гуманітарщики, багачі, багачки.
Тут обкрадають свою власну хату :D
і сни свої мінають на грошi.
а заробив, то треба “пробухати”
– класна мета..в людини на межі

Кохаєм сонливо
на добро позіхаєм.
даруєм нещиро
і назад забираєм.
Живем за законами,
яких і не знаєм;
блукаємо колами
й життям розкидаєм.
Злимося на когось,
коли щось погано,
зриваємо голос,
бо кришу зірвало.
Літаєм десь в небі
і міни скидаєм
на тих, хто в потребі,
халяви чекає.
Їмо лихі страви;
п’ємо отрави;
здоров’я засрали,
зкурили помалу.
від себе тікаєм, бо
когось доганяєм;
свій “Я” величаєм,
решту – зневажаєм.
Тікаєм-тікаєм…
Куда ми втікаєм??
Лягаємо в ложе
з любими тілами,
які нам хороші,
які будуть з нами.
Вмираєм за гроші.
За що ж ми вмираєм???
Нас ставлять на ноші,
які ми таскаєм.
Прикрашуєм тіло
дурними цяцьками,
які не добавлять
в житті данім тями.
Це просто лиш спосіб
когось лоханути,
грошей черпанути
на людях закутих.
ніщо не прощаєм,
зла не забуваєм
добра не вчиняєм
куди ми втікаєм???
куда??? Скажи!

Повір мені друже
я знаю, що робиш
думками як водиш
й руками розводиш,
коли мене чуєш –
зі мною воюєш,
бо ти мене знаєш;
від правди втікаєш,
від долі втікаєш,
від “сонця” втікаєш,
від щастя втікаєш –
ти щастя не знаєш.

Сповзаєм ми з самого краю..

симбіоз із моїм богом


коли життя
це дивні тихі будні
і відчудтя
в своїх очах безодні
у забуття
так хочеться сховатись
та це життя
де мусиш показатись
тут тре стояти
і сильно натрудитись
і не тікати
а уперед дивитись
щоб бути сильним
треба гартуватись
щоб не сталось
ніколи не здаватись
тут дуже тяжко
відшукать дорогу
лиш хто знайде –
відчує перемогу
владує спрага
кожен чогось прагне
захлана жага
затьмаривши життя, гне.
замерзли люди
їм хочеться зігрітись
зробили пекло
з якого не подітись
від нього не сховатись
тай хочеться тепла теж
і зрідка посміятись
й причин нема та всеж
всім хочеться то того
то сього то усього
самі незна вже чого
тай хай шукають. з богом!
забули ж бо якого
а ключ до всього в нього.
в вогнище підкидають
вже підгорілі душі
вогонь так розпалили
що вже і не затушиш
почав вогонь смердіти
по всьому світі всюди
від нього гинуть діти
і багатіють люди
від нього плаче небо
і відмирає сонце
комусь в цьому потреба
а я дивлюсь в віконце.
там вже нічо немає
напівздохша природа
бомж бутилки збирає
на популярність мода.
штампують автомати
нема де вже складати.
ліцензію вбивати
в суді купила мати
нахавалась таблеток
і замочила сина
якого місяці
у животі носила
ніхто вже не боїться
нічого і нікого
вже все шо хоч твориться
ще не було такого.
наоборот – ще гірше
із кожною добою
лише єдине тішить
що ти, мій бог, є мною.
ти завжди витягаєш
мене з любої дряні
ти душу висвітляєш
в якій би не сидів я ямі
змінити в цьому світі
усе ми, боже, зможем
якщо захоче кожен
і кожен допоможе.

хід весни


уже пізнавши свою долю
прийшла весна у світ зими
розмерзлись квіти, що під снігом
і хто замерз – зігрілися тоді.
яку б не мала весна волю –
життя її пов”язано з людьми
хоч боронилася усім, чим дано богом
та все ж з людьми лишилась на Землі.
відчувши в горлі теплоту весни
зима заметушилася панічно
почала снігом засипати світ весь
холодними хмарами закрила сонце.
тепер зимі спокійні снились сни
не знала ж бо – в Вселенній все циклічне
зерно весни всеж проростало десь
під снігом проростали вже корінці.
що ж, падати почали з неба сльози
від часу змерзші в небі що були
стопивши сніг землю всю пропитали
коріння вбрало сльози всі, що впали.
зима не ждала, що воно так буде
людей це не влаштовувало теж
а цвіт дерев дозрів уже повсюду
та міць зими покаже своє все ж.
взмелася злість, ввійшла в людину
це сталося в “Едемському саду”
там “сатана” розвів людину
і “першу викликав біду”.
у кожного в житті є цей період
а потім з”явиться життєвий шлях
тоді й відчуєш у долоні холод
і холод цей пров”ється по кістках.
тоді шукатимеш тепло і зірку свою
одне знайдеш, а друге втратиш.
якщо добро шукаєш – знай – воно з тобою
шукаючи достаток, лиш холод розпалиш.
у сказаному є коріння правди
те, що шукаєш, те завжди знайдеш,
якщо захочеш, подолаєш вади
вже інший корінь пустить все, чого торкнеш.
знайди в собі лопату
копни в глибини глибше
знайди єдину правду
та правда і буде “дорога в дальше”.
отож це вибір “зими” чи “весни”
дві магістралі у житті твоїм
тобі підкажуть неспокійні сни
не знаючи чому я вірю їм.

років летить не тисяча – мільйони
летить життя, яке є просто мить
а люди боряться за трони
дивлюсь на це і аж душа болить.
тут моляться щоб гроші і здоров”я
не покидали, хмм, а були щоб завжди.
забули вже, що є душа, а воля
лишилась до розпусти і біди.
накриті всі ми одним тихим небом
яке дарує нам мільйони діамантів
ми маєм прапор і пишаємося гербом
і складені з однакових хім. елементів.
ми всі кохаємо і вміємо прощати
ми всі чиїсь любимі діти
ми всі шукаємо і не знаходим правди
ми любим всі “мульти” і літо!
ми всі сміємось, коли ми щасливі!
шукаєм краще і знаходим правду!
всі ми красиві, трохи хворобливі
та через “зиму” злагоди не знайду.
щоб буть щасливим – викинь свою зброю
я знаю, що шукаєш іншого шляху
любов в майбутнє забирай з собою
це камінь з плеч, повір, я не брешу.
хоч ця війна не наша та між нами
та ще й в серцях у нас війна та сама йде
ми всеж вмішаємось і із добра щитами
“весну” накриєм й зима пропаде.

нова зоря


я намалював тебе
у сірому просторі
в тому сірому світі
де був замкнутий я.
впав олівець на підлогу,
вбіль забилося серце,
засльозилися очі,
затремтіла рука.
біль взлетіла до неба,
всколихнула всі зорі
з неба впала одна –
з неба впала моя.
це нічого, що моя
та єдина, що була,
що мені так світила
і показувала шлях –
я собі загадаю
щоб мене полюбила
та, що біль до небес,
та, що зірки у ногах.
спати більше не хочу,
я так дальше не можу,
я помру від безсоння,
чи від стуку в грудях.
я ходжу наче зомбі
вдень ходжу наче зомбі
а вночі я надіюсь,
що ти будеш в моїх снах.
знову вітер у очі,
у заплакані очі,
знову дощ по грудях,
де мрія змокша моя.
він не затушить кохання, –
він лиш розбудить бажання
зігрітись в твоїх обіймах,
почуть твоє серцебиття.
і знову я всю ніч не спавший
запухший і запавший,
і схудший, біль проклявший
продовжу вдень реал-життя.
я так боявся все сказати
сказати все, що хтів сказати
знаю, таких як я багато –
недостойних себе тобі віддати.
я той кого ніким
умовно називають
і брудом взмішку з злом
віками обливають,
мене ж любить не варто
бо не такий як всі я,
і сірий спосіб жити
мене вбиває, їсть.
гріхів зробив багато
тож я такий же грішний
тому, що покохав
і сум, і біль, і злість.
отож упала біль із неба,
що збила зірочку мою,
аж затріслася вся планета
аж змило вверх єдину мрію,
що малював я зі сльозами,
які ідуть не із очей,
які летять із неба прямо
до твоїх лиш одних дверей.
малюнок мій піднявся в космос
і там засяяв як зоря.
зоря надії і любові,
якою йду до тебе я.