загримовані люди


лежить на небі сонце
водичку зігріває
а пара із водички
до неба відлітає.
зібралась вода в хмарки
а потім в сірі хмари
а хтось спав собі в парку
в дворі гуляли пари.
тут хмарам надоїло
під небом колихатись
мовляв “пора додому
нам зараз повертатись”.
падати почав дощик
застав людей зненацька
тікати почав кожен
від правнука до батька.
змивалася мазюка
мальованих усмішок
змокша в серцях грязюка
обмащувала всіх що
тікали від дощу
(грим давно змитий)
друг в знятому плащу у друга
тепер морально ситий.
в маршрутку зайшла бабця
з посвідченням хотіла
“нема старуха тут вже місця”
вийшла під дощ, так і не сіла.
я бачив просто цю картину
її не міг не описати
отак от любу україну
допомагаєм відроджати.
дощик закінчився
і сонце
відкрило око
знову жарко
знов всі щасливі і привітні
і як раніше
сплять на дворі
і гуляють в парку.
тепер спокійні всі
бо знають
що справжніми
ніхто їх не побачить
та я вас бачив тоді всіх
коли вам грим ваш позмивало
ніхто з вас бабці не поміг
справжнє обличчя вам мішало.
можливо вірш мій і жорсточить
та я не брешу ні про що
розказую лиш те, що бачу
женусь за тим, що вже пройшло.

симбіоз із моїм богом


коли життя
це дивні тихі будні
і відчудтя
в своїх очах безодні
у забуття
так хочеться сховатись
та це життя
де мусиш показатись
тут тре стояти
і сильно натрудитись
і не тікати
а уперед дивитись
щоб бути сильним
треба гартуватись
щоб не сталось
ніколи не здаватись
тут дуже тяжко
відшукать дорогу
лиш хто знайде –
відчує перемогу
владує спрага
кожен чогось прагне
захлана жага
затьмаривши життя, гне.
замерзли люди
їм хочеться зігрітись
зробили пекло
з якого не подітись
від нього не сховатись
тай хочеться тепла теж
і зрідка посміятись
й причин нема та всеж
всім хочеться то того
то сього то усього
самі незна вже чого
тай хай шукають. з богом!
забули ж бо якого
а ключ до всього в нього.
в вогнище підкидають
вже підгорілі душі
вогонь так розпалили
що вже і не затушиш
почав вогонь смердіти
по всьому світі всюди
від нього гинуть діти
і багатіють люди
від нього плаче небо
і відмирає сонце
комусь в цьому потреба
а я дивлюсь в віконце.
там вже нічо немає
напівздохша природа
бомж бутилки збирає
на популярність мода.
штампують автомати
нема де вже складати.
ліцензію вбивати
в суді купила мати
нахавалась таблеток
і замочила сина
якого місяці
у животі носила
ніхто вже не боїться
нічого і нікого
вже все шо хоч твориться
ще не було такого.
наоборот – ще гірше
із кожною добою
лише єдине тішить
що ти, мій бог, є мною.
ти завжди витягаєш
мене з любої дряні
ти душу висвітляєш
в якій би не сидів я ямі
змінити в цьому світі
усе ми, боже, зможем
якщо захоче кожен
і кожен допоможе.