сповзаєм ми з самого краю


ЕХ! Відшукати б центр!
Й намацати тепло!
Не впасти щоб і з голоду не вмерти
і щоб в душі хреново не було.
Сповзаєм ми з самого краю
і вітром витираємо лице,
на закордонні щастя заглядаєм –
ми хочемо відчуть на собі це.
Щасливі миті тихо закопали
і коло бід запалюєм свічки
щоб нас жаліли й гроші висилали
гуманітарщики, багачі, багачки.
Тут обкрадають свою власну хату :D
і сни свої мінають на грошi.
а заробив, то треба “пробухати”
– класна мета..в людини на межі

Кохаєм сонливо
на добро позіхаєм.
даруєм нещиро
і назад забираєм.
Живем за законами,
яких і не знаєм;
блукаємо колами
й життям розкидаєм.
Злимося на когось,
коли щось погано,
зриваємо голос,
бо кришу зірвало.
Літаєм десь в небі
і міни скидаєм
на тих, хто в потребі,
халяви чекає.
Їмо лихі страви;
п’ємо отрави;
здоров’я засрали,
зкурили помалу.
від себе тікаєм, бо
когось доганяєм;
свій “Я” величаєм,
решту – зневажаєм.
Тікаєм-тікаєм…
Куда ми втікаєм??
Лягаємо в ложе
з любими тілами,
які нам хороші,
які будуть з нами.
Вмираєм за гроші.
За що ж ми вмираєм???
Нас ставлять на ноші,
які ми таскаєм.
Прикрашуєм тіло
дурними цяцьками,
які не добавлять
в житті данім тями.
Це просто лиш спосіб
когось лоханути,
грошей черпанути
на людях закутих.
ніщо не прощаєм,
зла не забуваєм
добра не вчиняєм
куди ми втікаєм???
куда??? Скажи!

Повір мені друже
я знаю, що робиш
думками як водиш
й руками розводиш,
коли мене чуєш –
зі мною воюєш,
бо ти мене знаєш;
від правди втікаєш,
від долі втікаєш,
від “сонця” втікаєш,
від щастя втікаєш –
ти щастя не знаєш.

Сповзаєм ми з самого краю..

нова зоря


я намалював тебе
у сірому просторі
в тому сірому світі
де був замкнутий я.
впав олівець на підлогу,
вбіль забилося серце,
засльозилися очі,
затремтіла рука.
біль взлетіла до неба,
всколихнула всі зорі
з неба впала одна –
з неба впала моя.
це нічого, що моя
та єдина, що була,
що мені так світила
і показувала шлях –
я собі загадаю
щоб мене полюбила
та, що біль до небес,
та, що зірки у ногах.
спати більше не хочу,
я так дальше не можу,
я помру від безсоння,
чи від стуку в грудях.
я ходжу наче зомбі
вдень ходжу наче зомбі
а вночі я надіюсь,
що ти будеш в моїх снах.
знову вітер у очі,
у заплакані очі,
знову дощ по грудях,
де мрія змокша моя.
він не затушить кохання, –
він лиш розбудить бажання
зігрітись в твоїх обіймах,
почуть твоє серцебиття.
і знову я всю ніч не спавший
запухший і запавший,
і схудший, біль проклявший
продовжу вдень реал-життя.
я так боявся все сказати
сказати все, що хтів сказати
знаю, таких як я багато –
недостойних себе тобі віддати.
я той кого ніким
умовно називають
і брудом взмішку з злом
віками обливають,
мене ж любить не варто
бо не такий як всі я,
і сірий спосіб жити
мене вбиває, їсть.
гріхів зробив багато
тож я такий же грішний
тому, що покохав
і сум, і біль, і злість.
отож упала біль із неба,
що збила зірочку мою,
аж затріслася вся планета
аж змило вверх єдину мрію,
що малював я зі сльозами,
які ідуть не із очей,
які летять із неба прямо
до твоїх лиш одних дверей.
малюнок мій піднявся в космос
і там засяяв як зоря.
зоря надії і любові,
якою йду до тебе я.

надзвичайно тепла ніч


надзвичайно тепла ніч,
тільки вітер і злива
я вертався додому
я кохаю тебе.
йду. не знаю в чім річ,
але здалося б пива,
суть вірша не у тому,
що люблю – прогребе.
суть є суттю вірша;
сміх і біль без причини,
ви мої корєша,
тільки солі не треба.
тільки сіль по всіх ранах
з ран чось кров не тече
життя б’є, мов по барабанах;
від цих ран не пече –
вони просто існують,
вони люблять мене,
жахливістю опонують;
взаємна любов не мине.
але ж казав “то всьо брехня!
невже?! таке не може бути!!”
чи може просто прагнення
чогось в житті здобути?
я тяжко плакав,
хоча нічо не втратив,
щасливі дні руками лапав
і без причин тужив,
і без причини жив,
себе не врятував,
на себе положив!
і у багнюці плавав
й нікого не спасав
я ж теж в багнюці плавав!!
переживав чо – не сказав:
люблю вас всіх – сам падав.
люблю тебе – моє кохання,
люблю тебе – моє страждання,
люблю когось – мої проблеми..
покинь цей світ, моє бажання.