Silent Hill (1998) – моя перша 3D гра на проходження

пам’ятаю, колись, коли ще був маленьким, не було ні компа, ні плейстейшн, – в нас відкрився ігровий клуб. Там були одна плейстейшн ще сама перша, одна сєґа, одна приставка денді і два компа такі ще старі, на віндовсі 95, чи 98. я постійно приходив грати плейстейшн. Я просто офігєвав від трьохвимірної графіки, після того, як все попередньє дитинство провів за восьмибітною дендюхою, де квадратик був головою, а чотири прямокутники – ногами і руками (чомусь згадалися канадці з сауз парка).
В тому клубі я вперше спробував загрузити гру “Silent Hill” 98? року випуску..

Пам’ятаю, як я побачив обгортку коробки диска – така сірозелена, темна, моторошна.

Ніхто не хотів цю гру рати, бо це була гра на проходження, де треба було дивитись заставки, переживати за героїв (всі грались тільки в гонки і бої).

Я вставив диск. На екрані висвітлилось лого компанії розробників. Таке величезне, червоними літерами на весь телевізор – явний натяк на ожирівше почуття неймовірно високої самооцінки. “KONAMI”. Вони мали право на такий пафос, адже ця компанія вже тоді була самою відомою і крутою компанією-розробником ігор. Всі їхні ігри зразу ставали хітами і завойовували мільйони фанів. Я тоді ще цього не знав і довбаючи по джойстику старався пропустити цей тест на сліпоту. Нічого не вийшло і я побачив першу в моємоу житті анімовану трьохвимірну заставку гри. Класна моторошна гітарка Акіри Ямаоки, прорендеровані персонажі, вирази обличчя яких одразу ж викликали симпатію, темрява, туман і кров. Мої яйця затремтіли від страху, а волосся наелектризувалося і стало дибом від кайфу.
Я тоді ще не дуже розумів джойстики плейстейшена – вони були важкі, з якимось ричажками і задніми кнопками. Це все виглядало для мене, селянина з маленького містечка, космічними прогресивними технологіями.

Постійно приємно радувала відчутна важкість геймпада і вібрування – властивості, які були диковинкою на той час. Тодішні геймпади всі були легкими – менше 30 грам ваги, дешевими і гучно, пластмасово клацаючими. Контролер від плейстейшн лягав в руку м’яко і ніжно, відчувалася якість. Китайська, ще тоді цнотлива, якість. Кнопки жмакались легко і впевнено, без клацань.

Я подивився заставку, офігєв і нажав START NEW GAME. За мною вже зібралось кілька хлопців, яким було цікаво, що це за гра. Вони грали тільки файтинги (наприклад, новинку тоді Mortal Combat для плейстейшн) і гонки. Вони постійно кричали “пропускай вже ту заставку!”, а я відповідав “ні! Ви що? Це ж саме найцікавіше!” ((: вони цього не розуміли…

Гра розпочалась і я зразу ж опинився в епіцентрі жаху. Тумнне місто, пусті будинки, абсолютна тиша, тільки чути власні кроки власних ніх, звуки яких розходились далеко-далеко в туман. Я відчув, що дуже не хочу, щоб звуки моїх кроків розходились в глибини цього туманного міста. Мені чомусь ніяк не хотілось, щоб було відомо, де я знаходжусь… Стало по-справжньому страшно і, в перші ж секунди геймплея, на якусь мить я просто зупинився, оторопів, відчув, як мурашки пройшли по шкірі. Периферичний зір на мить вловив хлопців, які грались в файтинги та гонки зліва від мене, але я вже давно не був в цьому залі, я вже давно не був в цій вселенній; мої руки почали відчувати мокрий холод жорсткого туману і я зрозумів, що вся моя сутність повністю перемістилась в світ Silent Hill, в місто, з якого немає виходу, місце, яке називають пеклом, сном психопата, паралельним світом, дверми ада.
Все моє попереднє життя в мить зчезло. Я побіг в густий туман. Мені потрібні були відповіді.
Пригода без кінця розпочалась.

Leave a Reply